Він народився 22 жовтня 1857 року в селі Дорошенкове (нині Ямпільського району), походив з гетьманського роду. Навчався в Новгород-Сіверській гімназії, Київському університеті, працював лікарем у Глухові. На цій посаді здобув повагу і шану як глухів’ян, так і свого керівництва: нагороджений орденом Святого Станіслава та Анни ІІІ ступеня, обирався гласним повітового, а потім і губернського земства.
Та головним покликанням Петра Яковича було дослідження національної культури й історії. Ще навчаючись у Києві, зійшовся з провідними діячами українського національно-визвольного руху та культурними діячами В.Антоновичем, В.Науменком, О.Кістяківським, іншими, пішов їхньою дорогою. Працюючи у Глухові, П.Дорошенко збирав пам’ятки української старовини, книги та документи. Його бібліотека налічувала близько десяти тисяч книг з української історії, письменства та етнографії. Вважалась однією з найкращих приватниї книгозбірень в Україні. Зібрав Петро Дорошенко й цінний архів оригіналів гетьманів України, починаючи від Богдана Хмельницького. Мав також унікальну збірку творів українського мистецтва. Бібліотекою та архівом П.Дорошенка користувались десятки відомих вчених, це був своєрідний науковий заклад. П.Дорошенко і сам написав немало цінних розвідок, був одним з основних авторів журналу «Киевская старина».
Саме Петрові Яковичу належить ідея створити в Глухові музей старожитностей (нині краєзнавчий музей).
П.Дорошенко як історик та бібліограф брав участь у численних з’їздах, конференціях, його прізвище добре було відоме і в Європі. 1917 року П.Дорошенко організовує в Чернігові українську гімназію. Коли до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, то навідався і в Глухів до П.Дорошенка. Справа в тому, як раніше писав Скоропадський у своїх спогадах, що Дорошенка він вважав своїм вчителем – ще юнаком наїжджав до свого маєтку в Полошках, під Глуховом, познайомився з Петром Яковичем, той справив на нього визначальний вплив. Гетьман Скоропадський запропонував своєму вчителеві пост начальника Головного управління у справах мистецтва та національної культури. Очоливши це відомство, ставши, по суті, на чолі культурного відродження, Петро Якович за короткий час встиг відкрити Національну бібліотеку, Національний Архів України, Національний театр. А ще – Академію наук (діє і понині), вищі вузи, сотні інших інституцій. А ще у нього в цей час виходять книги, він редагує збірники та альманахи, консультує колег-міністрів з питань українознавства. Як потім пригадували соратники, П.Дорошенко працював на добу 20 годин, лише чотири залишав для сну. Евакуювавшись з урядом УНР, П.Дорошенко потрапляє до Одеси, тут його схопили чекісти, піддали тортурам. Про арешт Дорошенка довідався керівник комуністичної України Х.Раковський. Стривожений, він дав телеграму: негайно звільнити видатного вченого, інакше не оберешся прикрощів, того ж знають наукові кола Європи і світу. Телеграма прийшла запізно – нашого земляка вже закатували. Чекісти «вибачилися» перед його ріднею, «пояснили», що перепутали Петра Яковича з його племінником, теж істориком та міністром закордонних справ УНР Дмитром Дорошенком.
На сьогодні найоб’ємнішими розвідками про нашого земляка є матеріал історика О.Оглобліна («Люди старої України», Мюнхен, 1981), та стаття сумського краєзнавця Г.Петрова («З гетьманського роду», «Панорама Сумщини», 9 липня 1992 р.). На жаль, ні вони, ні інші автори так і не сказали, яким же чином гетьманський рід потрапив на нашу Сумщину, хто були діди й прадіди Петра Яковича? Спробуємо на це запитання відповісти ми.
Славетний рід бере початок від Михайла Дорошенка, який брав активну участь у поході козаків на Москву в 1618 році під проводом гетьмана Сагайдачного («Попереду Дорошенко,… А позаду Сагайдачний», як і досі співається в широкознаній народній пісні). У 1625 році Михайло сам був обраний козацьким гетьманом, тримав булаву до смерті – убитий татарами 1628 року під Кафою в Криму. Його внук, Петро Дорошенко, з 1666-го по 1676-й рік тримав гетьманський пернач на Правобережжі. Його племінник, Григорій Никонович, у 1676 році переселився з правого берега Дніпра на лівий, того ж року заснував село Дорошівку, що в нинішньому Ямпільському районі, і заселив його своїми земляками. Адміністративно Дорошівка відносилася до Ямпільської сотні. Через якийсь час Г.Дорошенко продав своє село гетьманові Івану Мазепі. Але воно продовжувало перебувати під впливом Дорошенків.
Так слідом за Григорієм на Лівобережжя прибув його брат, Василь Никонович. Освічений і хоробрий козак поступає на службу до гетьмана. Іван Мазепа належно оцінив його заслуги, в 1698 році призначив сотником Ямпільської сотні. Василь Никонович засновує біля Дорошівки хутір Дорошенків (нині село Дорошенкове Дорошівської сільради). Брати мали синів, так, син Василя Никоновича, Лаврентій, обіймав посаду військового товариша, жив у Ямполі, Дорофій Васильович, теж військовий товариш, отримав землі поблизу села Дорошівки. А інші сини стали лікарями, вченими, чиновниками. Продовжували традиційно служити Україні. Вони пустили міцне коріння в нашій землі, в цій династії немало відомих діячів, про одного з них ми й розповіли.
( За матеріалами газети «Сумщина»)
Він народився 22 жовтня 1857 року в селі Дорошенкове (нині Ямпільського району), походив з гетьманського роду. Навчався в Новгород-Сіверській гімназії, Київському університеті, працював лікарем у Глухові. На цій посаді здобув повагу і шану як глухів’ян, так і свого керівництва: нагороджений орденом Святого Станіслава та Анни ІІІ ступеня, обирався гласним повітового, а потім і губернського земства.
Та головним покликанням Петра Яковича було дослідження національної культури й історії. Ще навчаючись у Києві, зійшовся з провідними діячами українського національно-визвольного руху та культурними діячами В.Антоновичем, В.Науменком, О.Кістяківським, іншими, пішов їхньою дорогою. Працюючи у Глухові, П.Дорошенко збирав пам’ятки української старовини, книги та документи. Його бібліотека налічувала близько десяти тисяч книг з української історії, письменства та етнографії. Вважалась однією з найкращих приватниї книгозбірень в Україні. Зібрав Петро Дорошенко й цінний архів оригіналів гетьманів України, починаючи від Богдана Хмельницького. Мав також унікальну збірку творів українського мистецтва. Бібліотекою та архівом П.Дорошенка користувались десятки відомих вчених, це був своєрідний науковий заклад. П.Дорошенко і сам написав немало цінних розвідок, був одним з основних авторів журналу «Киевская старина».
Саме Петрові Яковичу належить ідея створити в Глухові музей старожитностей (нині краєзнавчий музей).
П.Дорошенко як історик та бібліограф брав участь у численних з’їздах, конференціях, його прізвище добре було відоме і в Європі. 1917 року П.Дорошенко організовує в Чернігові українську гімназію. Коли до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, то навідався і в Глухів до П.Дорошенка. Справа в тому, як раніше писав Скоропадський у своїх спогадах, що Дорошенка він вважав своїм вчителем – ще юнаком наїжджав до свого маєтку в Полошках, під Глуховом, познайомився з Петром Яковичем, той справив на нього визначальний вплив. Гетьман Скоропадський запропонував своєму вчителеві пост начальника Головного управління у справах мистецтва та національної культури. Очоливши це відомство, ставши, по суті, на чолі культурного відродження, Петро Якович за короткий час встиг відкрити Національну бібліотеку, Національний Архів України, Національний театр. А ще – Академію наук (діє і понині), вищі вузи, сотні інших інституцій. А ще у нього в цей час виходять книги, він редагує збірники та альманахи, консультує колег-міністрів з питань українознавства. Як потім пригадували соратники, П.Дорошенко працював на добу 20 годин, лише чотири залишав для сну. Евакуювавшись з урядом УНР, П.Дорошенко потрапляє до Одеси, тут його схопили чекісти, піддали тортурам. Про арешт Дорошенка довідався керівник комуністичної України Х.Раковський. Стривожений, він дав телеграму: негайно звільнити видатного вченого, інакше не оберешся прикрощів, того ж знають наукові кола Європи і світу. Телеграма прийшла запізно – нашого земляка вже закатували. Чекісти «вибачилися» перед його ріднею, «пояснили», що перепутали Петра Яковича з його племінником, теж істориком та міністром закордонних справ УНР Дмитром Дорошенком.
На сьогодні найоб’ємнішими розвідками про нашого земляка є матеріал історика О.Оглобліна («Люди старої України», Мюнхен, 1981), та стаття сумського краєзнавця Г.Петрова («З гетьманського роду», «Панорама Сумщини», 9 липня 1992 р.). На жаль, ні вони, ні інші автори так і не сказали, яким же чином гетьманський рід потрапив на нашу Сумщину, хто були діди й прадіди Петра Яковича? Спробуємо на це запитання відповісти ми.
Славетний рід бере початок від Михайла Дорошенка, який брав активну участь у поході козаків на Москву в 1618 році під проводом гетьмана Сагайдачного («Попереду Дорошенко,… А позаду Сагайдачний», як і досі співається в широкознаній народній пісні). У 1625 році Михайло сам був обраний козацьким гетьманом, тримав булаву до смерті – убитий татарами 1628 року під Кафою в Криму. Його внук, Петро Дорошенко, з 1666-го по 1676-й рік тримав гетьманський пернач на Правобережжі. Його племінник, Григорій Никонович, у 1676 році переселився з правого берега Дніпра на лівий, того ж року заснував село Дорошівку, що в нинішньому Ямпільському районі, і заселив його своїми земляками. Адміністративно Дорошівка відносилася до Ямпільської сотні. Через якийсь час Г.Дорошенко продав своє село гетьманові Івану Мазепі. Але воно продовжувало перебувати під впливом Дорошенків.
Так слідом за Григорієм на Лівобережжя прибув його брат, Василь Никонович. Освічений і хоробрий козак поступає на службу до гетьмана. Іван Мазепа належно оцінив його заслуги, в 1698 році призначив сотником Ямпільської сотні. Василь Никонович засновує біля Дорошівки хутір Дорошенків (нині село Дорошенкове Дорошівської сільради). Брати мали синів, так, син Василя Никоновича, Лаврентій, обіймав посаду військового товариша, жив у Ямполі, Дорофій Васильович, теж військовий товариш, отримав землі поблизу села Дорошівки. А інші сини стали лікарями, вченими, чиновниками. Продовжували традиційно служити Україні. Вони пустили міцне коріння в нашій землі, в цій династії немало відомих діячів, про одного з них ми й розповіли.
( За матеріалами газети «Сумщина»)